Силует на тлі нічного міста

Протягом останніх п'ят­десяти років урбаністич­ний пейзаж був ахіллесо-вою п'ятою львівського ма­лярства. Дивно, але таки є ті гравюри, акварелі, пас­телі, ба, навіть олійні по­лотна нібито міської тема­тики в кращому разі фіксу­вали в рамках казенно-до-кументалістичної манери або «джентльменський на­бір» пам'яток львівської ар­хітектури, або види ново­будов під загальною вивіс­кою «зростай, радянський Львове!» Протягом же останніх п'ятнадцяти ро­ків, за винятком постмоде-рних вправ Юрка Коха, не­частих акварелей Владка Кауфмана, колажного жи­вопису Сергія Міхновсько-го, не стало й того. Доро­бок тих, хто, не покладаю-чи рук, постачає «верні­саж» туристичними сувені­рами, з іншої «опери».

Як це не парадоксально, але ця ситуація склалася внаслідок значно більшої доступності освіти, у тому числі й мистецької, в ра­дянську епоху. Маючи ни­зку переваг, ця система мала й свої негативи, од­ним з яких було формуван­ня не творчої особистості, а більш чи менш кваліфіко­ваного працівника худож­нього комбінату, який би справно виконував замов­лення «наочної агітації» та продукував полотна, які служитимуть «вихованню мас в дусі інтернаціональної єдності». На це все на­кладалося ще й бажаність «робітничо-селянського походження» творців ново­го мистецтва, що також не сприяло розвитку інтелек­туального напрямку мис­тецтва, мистецтва міста, урбаністичного пейзажу зокрема. Сільська і маломі-стечкова молодь трудно вживалася у львівську місь­ку ауру, кам'яні лабіринти вулиць, де так легко було заблукати, викликали гос­тру ностальгію за вербами над ставком, гусьми на ви­гоні, коровами, що пряму­ють до пасовиська....

Потрібно було не одне де­сятиліття, аби місто пере­стало лякати, стало не лише «середовищем перебуван­ня», а перетворилося в об'­єкт вивчення, захоплення, любування. Останні роботи передчасно померлого Зи­новія Флінти виразно дали зрозуміти, що нарешті у Львові намітилися нові ідеї в підходах до трактування образу міста. Тим часом сті­ни виставкових залів стали заповнюватися творами молодшого покоління, яке народилося й виросло в місті (той же таки Ю. Кох, С. Міхновський), яке Львів уже не лякав, або тих, які хоч і не були корінними львів'янами (П. Сипняк, М. Демцю), сприйняли його якщо не серцем, то ро­зумом. Отож прогалина в жанрі урбаністичного пей­зажу почала зменшуватися.

Але допіру сьогодні; піс­ля огляду виставки Олени Каменецької-Остапчук у львівському Палаці Мис­тецтв можна стверджувати, що з'явився у Львові якісно новий талант, який здатен не лише повновартісно від­чути душею красу міста, але й адекватно перетворити свої душевні порухи в зримі образи на полотні. Ба, біль­ше того - «зачепити» ними глядача, спровокувати його на щиру емоцію. Існують сотні і тисячі видів Львова, що звучать на рівні музички «бум-цик-цик» (хоча вони також мають право на життя і багато кому цього більш ніж достатньо), але у випа­дку з живописом Камене-цької надходять асоціації з Генделем та Бахом.

Як це зазвичай трапля­ється у житті, найліпші спе­ціалісти з'являються з сумі­жних професій. Це стосу­ється й Олени Кенецької, яка навчалася в Українсько­му поліграфічному інсти­туті й повинна була стати графіком. Але вроджене відчуття гармонії кольору і неабияка ерудиція дали їй змогу творчо осмислити хи­тросплетіння специфіки малярства й знайти у ньому власну авторську нішу. Зви­чайно, що успіх не був бли­скавичним - шлях до нього тривав майже десятиліття. На кожному етапі цього шляху старилася конкретна мета, після осягнення якої здійснювався наступний крок. Першими були екс­пресивні види львівських вулиць, якими, здавалося, гуляє червоний, синій та жовтогарячий ураган. Але цей період закінчився порі­вняно швидко й несподіва­но: роботи були викрадені з майстерні художниці й ка­нули без сліду. Після цього надійшла пора роздумів та спогадів, об'єднаних у зна­чному (не менше 25 поло­тен) циклі «Мій друг вело­сипед», показаному у 2004 році на персональній ви­ставці в КМЦ «Дзиґа».

Теперішня виставка в Па­лаці мистецтв віддає на суд львів'ян новий етап у твор­чій еволюції художниці - види нічного міста. Слід за­уважити, що в нічному ва­ріанті трактування образу Львова вправлялось виня­тково мало львівських жи­вописців повоєнної епохи. їх експерименти у цьому напрямку можна перераху­вати по пальцях - по одній-дві роботи в доробку Г. Смольського, Г. Трояна, В. Патика, О. Скопа та, ма­буть, й усе. Та й в світовій класиці не так багато ніч­них краєвидів міст, крім за­гальновідомих «Нічного неба над Сан-Ремі» Ван Гога, акварелей Ф. Мазере-ля, паризьких етюдів К. Коровіна та кубістичних вправ Ліонеля Файнінгера в історії новітнього образо­творчого мистецтва назби­рається хіба ще з кілька де­сятків прізвищ.

Нічний Львів Олени Ка­менецької-Остапчук - мі­сто приязне, ним хочеть­ся блукати, згадуючи кла­сичне: «Кохана, ось плече моє зіпертись...» Перспек­тиви вулиць і площ з Опе­рою, пам'ятником Міцке-вичу чи силуетом Залізни­чного вокзалу не лише пульсують емоційною на­пругою, що виникає від контрастного співставлен-ня жовтогарячих, помара­нчевих, червоних та біло-синіх акцентів з оксамито-во-ультрамариново-чор-ною глибиною фону ніч­ного неба. Вони заманю­ють глядача у свій круго­обіг таємничо-романтич­ної мандрівки нічним міс­том. Маршрут мандрівки збігається з біографією Олени Каменецької-Оста­пчук. Види перонів львів­ського вокзалу, силует бу­дівлі аеропорту на фоні призахідної заграви - дуже часто повторюваний елемент її дитячих та юна­цьких буднів. Тато худож­ниці належав до керівни­цтва Львівського аеропор­ту, тому з повною відпові­дальністю можна ствер­джувати, що майбутній та­лант «виріс під крилом лі­така». Тому саме ці «карти­нки з минулого» незмінно глибоко емоційні.

Докладне знання «ті-ла»міста дозволяє Олені Каменецькій деталізувати свої полотна вповні розпі­знаваною інформацією.

Тут вона продовжує і роз­виває тенденції живопис­ців Олександра Дейнеки і Георгія Нісського, які чи не вперше в історії світового малярства зуміли вкласти дух романтики в зображен­ня новітніх засобів пересу­вання. Щоправда, худож­ниця трактує цю тему м'я­кше, не так агресивно, як це робилося в 1930-х роках минулого століття. Воно й зрозуміло - літак і швидкі­сний поїзд втратили ореол «небаченої атракції». Але не втратило своєї новизни бажання мандрівки, рух до споглядання нових місць. В цьому теж проявилася одна з граней домашнього виховання Олени Камене-цької-Остапчук, адже її мама - географ, викладач Львівського університету. І хоч за останні півтора деся­тиліття наші матеріальні можливості «помацати світ руками» значно всохли, в характері художниці зали­шилося основне - готов­ність до спостереження ще небаченого, іншими слова­ми - крилатість душі. Та­лант (це безсумнівно!), оправлений внутрішньою дисциплінованістю, не­впинно шліфованою еру­дицією та зміцнений впра­вністю руки та ока, відкри­ває перед Оленою Камене-цькою-Остапчук напрочуд оптимістичні творчі перс­пективи.

 

Історик мистецтва Андрій Дорош