Андрій Дорош- "З вірою у добро"

Відкрита у "Дзизі" виставка живописних полотен Олени Каменецької-Остапчук дає підставу для цілої низки роздумів і висновків. Елемент дискусії був посіяний уже на вернісажі, коли впали слова, що художниці "щасливо вдалося уникнути літературності". Справді, усі тридцять полотен мають ясно виражений сюжет - у них щось відбувається, триває якась дія. Звісно, показана вона не так, як у ґрунтовних, часто перевантажених непотрібними подробицями полотнах художників XIX ст., що упродовж минулого піввіку були зразками до наслідування, - "якою повинна бути станкова картина".Оповідність Олени Каменецької-Остапчук дещо інакша, ніж на полотнах класиків, навіть порівнювати їх непросто, як не можна порівнювати, скажімо, прозу Шевченка й Екзюпері, бо змінився спосіб буття й мислення, оцінки багатьох явищ. Але все ж у літературі проза залишилася прозою, не змінивши своїх основних функцій.Тому закономірно виникає питання: а чому стосовно образотворчого мистецтва серед нас так поширилася думка, що безпосередня інформативність, оповідність у малярському творі - це погано? Якщо підходити до цього питання формально, то весь сакральний живопис є суцільною оповіддю і ні в кого це не викликає позивів до його революціонізації. І, взагалі, чому художники от уже майже півтора віку уподібнюються туземцям Австралії чи Заполяр'я епохи будови колоніальних імперій, які дозволили себе тіснити в найменш придатні для існування регіони: у XIX ст. митці здали на відкуп фотографії жанровий живопис, навіть не підозрюючи, що у її надрах зріли зерна наступного кроку - перші експерименти Християна Шада та Мана Рея в 20-х роках минулого століття є доказом цього. Нині ж, коли побут насичений но-вітньою технікою, яка за дещиці фантазії й зухвальства дає майже необмежені можливості творення найнеймовірніших композицій, взагалі може зародитися ілюзія щодо безнадійної архаїки і неповороткості, а тому й непотрібності класичних технік малярства як такого.І це зовсім не порожня погроза. Найбільш слабкодухі з живописців уже в наші дні кинулися до відступу, аби не сказати до втечі, на ще (як на їхню уяву) незаймані терени перформансів й гепенінгів, цілком забуваючи, що зміна назви не особливо впливає на суть явища, а на "диких полях" віддавна існує плем'я, зване режисерами, кожен з яких впорається самодин з десятком новоявлених претендентів на "нове", оскільки він професіонал. Звідси напрошується висновок, що образотворче мистецтво повинено йти шляхом глибинного збагачення власних методів, а не їх мінімалізацією та сурогатизацією. Це як у мові динамічної нації - для означення нових понять виникають нові терміни. Убогі духом запозичають їх у більш розвинутих сусідів, багаті творять самі.Роботи Каменецької-Остапчук здебільшого об'єднані образом дівчинки-велосипедистки, що дає автору можливість показати не тільки різні середовища, а виявити себе у суто формальних малярських можливостях модерних композиціях полотен: наприклад, інтер'єру, який тепер у Львові взагалі не малюють, або пейзажу в несподіваних ракурсах, не таких, звісно, несамовитих, як в "аеро-піктурі" італійських футуристів, але все ж достатньо динамічних і несподіваних ("Жовті че-решні").

Витончено-своєрідно трактує Каменецька-Остапчук сюжети, здавна притаманні національній культурі ("Пава"), до яких зверталися й класики нашого малярства, наприклад, Петро Холодний. Але відчуття сучасності, як калейдоскопічно швидких змін вражень від довколишнього більш при-таманне навіть тим картинам художниці, які, на перший погляд, означують медитаційні стани душі ("Білий кінь", "Дерево", "Вікно"). А те, що для своїх творів малярка вибирає світлі, позитивні переживання, аж ніяк не можна їй закинути  кожен у житті отримує те, чого шукає. Але, зрештою, навіщо стільки теоретизувати? Простіше зазирнути до "Дзиґи" й переконатися: є ще серед нас люди, які не вважають, що всі ми "втрапили до помийної ями, оточеної колючим дротом", як колись казав про інтелігенцію Джордж Оруел.